Чи дізнаємося ми коли-небудь правду про "Молоду гвардію"? "

Чи дізнаємося ми коли-небудь правду про "Молоду гвардію"? "

2 жовтня 1942 року, 65 років тому, в захопленому фашистами шахтарському місті Краснодон декілька молодих людей прийшли до одностайного рішення: для того, щоб протидіяти гітлерівцям, треба створити свою організацію. Після обговорення зупинили свій вибір на звучній назві — "Молода гвардія".

Ні, мабуть, другий такій підпільній організації, створеній на окупованій ворогом території, яка породила б стільки чуток, легенд, недомовок, що виникають з нізвідки версій і їх спростувань. Ніде так не відносилися до збереження важливих документів, як в музеї молодогвардійців в Краснодоні. Раз у раз кимось безжально вимазувалися листи, спогади, накази, розпорядження, свідчення, а згори з'являвся новий запис, що інший раз розбиває колишнє трактування, м'яко кажучи, в пух і прах.


Особливо постраждали в цих "листуваннях" дві категорії молодогвардійців — "герої" і "зрадники". Серед перших виділялися Олег Кошевой і Віктор Третьякевич. Частина свідків, а їх була більшість, називали комісаром "Молодої гвардії" Кошового, інші не погоджувалися: все-таки Третьякевич старше і подосвідченіше. Треті взагалі не знали, хто є хто.

На жаль, не зумів виявитися над сутичкою і знаменитий письменник Олександр Фадєєв, який почув про молодогвардійців усього через декілька місяців після звільнення Краснодону, в тому ж, 1943 року. Він приїхав в це невелике шахтарське містечко для збору матеріалу, але оселився чомусь у будинку, де жила Олена Кошова разом з бабусею Олега.

Говорять, що Олена була дуже красивою жінкою і зуміла зачарувати що відряджається. І навіть більше — у свій час вони ділили ложе. Не смію стверджувати, що все було саме так, як хотілося дозвільним на мову кумонькам. Тим більше що сьогодні порпатися у брудній білизні 65-річної давності не має особливого сенсу.

Як би то не було, але комісаром організації в літературному варіанті став саме Олег. А ось Третьякевич мало того, що виявився засунутий на другий план, так ще і для повної дискредитації був виведений в романі в якості зрадника. Під Стаховичем Фадєєв підозрював саме Третьякевича, і нікого іншого. Тому і не включив в список "молодогвардійців".

Можливо, він "орієнтувався" на свідчення Т. Чернишова, який на допиті 10 липня 1943 року заявив, що "в камерах поліції В. Третьякевич поводився провокаційно". Що він "приходив з допитів веселий, палив цигарки, відкрито говорив, що він у всьому зізнався, радив це зробити іншим і говорив, що усі ті, що зізналися не будуть розстріляні, а будуть спрямовані в табори". За що йому товариші-молодогвардійці влаштували в камері темну.

Але Фадєєв не міг не знати, що пізніше Чернишов відмовився від своїх свідчень, заявивши, що нічого подібного він слідчому не говорив, це підла провокація.

Що стосується бузувірських допитів, зірваних нігтів, відрізаних рук і ступень, виколотих очей — то це, на жаль, була чиста правда. Тут немає ніякого перебільшення, вибачте за натуралізм. Кати звіріли через те, що не могли вибити такі визнавальні свідчення, які їм були потрібні. В той час, коли підпільників схопили, в Краснодоні вже чутний був віддалений гуркіт канонади, Червона Армія нестримно наставала, і для того, щоб вскочити в останній вагон до фашистів, їх посіпак треба було показати, що вони розкрили змову. Ніяк не менше того, що міг істотно вплинути якщо не на хід війни, то на обстановку на цьому конкретному театрі військових дій.

Але 16−18-летние хлопчаки і дівчатка не могли нічого розповісти. І з підпіллям вони, судячи з усього, не були пов'язані(роль комуніста Лютикова і керівної і направляючої сили партії в романі були явно завищені), і їх "бойові акції", за великим рахунком, величезної шкоди завдати фашистам не могли. До того ж активно в опорі брали участь лічені одиниці, інші притягувалися час від часу до разових акцій.


Як не силкувалися кати, як не звірствували, але незабаром вони переконалися в тому, що роздути з мухи слона у них не вийде. Нитки змови у Берлін не тягнуться, замахів на високопоставлених військових і чиновників загін практично беззбройних хлопчаків не готує. Загалом, грають хлопчики у війну.

Це вже значно пізніше в одній із заміток в радянському друці з'являться повідомлення типу:

"До кінця грудня 1942 року в "Молоду гвардію" входило близько ста чоловік, арсенал організації складав 15 автоматів, 80 рушниць, 10 пістолетів, 300 гранат, близько 15 тисяч патронів, 65 кілограмів вибухівки".

Все підібрано, як до ювілею: 100 чоловік, 15 тисяч патронів, 15 автоматів, 80 рушниць, 300 гранат. А якби знайшли 301-у і 302-у? Викинули б, щоб не псувати рівний рахунок?

Можливо, на мене, як і у випадку з Марксом, знову обрушиться критика тих, кому дорогі вчорашні ідеали. Я, як і більшість радянських людей, в хлоп'ячому і підлітковому віці гордився подвигами молодогвардійців, для мене кумиром був і залишається Сережа Тюленин. Але сьогодні я можу на усю цю історію підпілля Краснодону поглянути очима батька, що має двоє дорослих синів. І якщо відкинути усю цю ідеологічну підоснову, можу сказати: нині у мене більше гіркоти. За те, що дорослі не змогли уберегти цих 62 хлопченята і дівчаток, не проявили належної уваги до їх небезпечних ігор, не підказали, де проходить ця невидима межа, що розділяє життя і смерть.

Адже навіть коли почалися перші арешти(а чутки про них в маленькому містечку рознеслися практично відразу), передусім, багато дорослих проявили повну безпечність, не відіславши хлопців на якийсь час з Краснодону(у Ровеньках схопили як раз-таки Кошового і декількох його товаришів, які так і не змогли перейти лінію фронту). Багато батьків міркували так: "Навіщо бігти? Мій-то вже точно ні в що не замішаний"!

Думали, обійдеться. Не обійшлося.

Розраховували на поблажливість катів: не стануть же вони вбивати практично ні в чому не повинних юнаків і дівчат? Прорахувалися.


З молодогвардійцями розправилися приблизно за місяць до приходу Червоної Армії. З 66 чоловік уціліли тільки 8. Це офіційні дані: в списку сімей "Молодогвардійців", яким призначена персональна пенсія, числиться 54 прізвища. До речі, прізвище у Тюленина було дещо інша — Тюленев. Але в романі пройшов "Тюленин", і матері Сергія довелося терміново міняти прізвище на літературну, інакше б вона могла залишитися без персональної пенсії за загиблого сина.

А закінчити оповідання про молодогвардійців мені хочеться двома короткими повідомленнями. Командир "Молодої гвардії" — старший лейтенант Іван Туркенич — в лапи фашистам не попався, зумів перетнути передову. Він бився з гітлерівцями в регулярній армії і ліг смертю хоробрих в Польщі, у бою за місто Гонгув. Звання Героя Радянського Союзу йому присвоїли тільки в далекому 1989 року.

До наших днів з молодогвардійців дожив тільки Василь Левашов(помилково Фадєєв його "поховав" в романі, а насправді загинув його двоюрідний брат Сергій). Він у складі стрілецького полку дійшов до Берліна. До речі, Василь Іванович Левашов помер 10 липня 2001 року в Петродворце.


Надрукувати